приобретение билетов:+38 (044) 222 00 22
ул. Бориса Гринченко 7
info@marcoconcert.com

XV фестиваль документального кіно Docudays UA: поза конкурсом

30 березня в Києві завершився Міжнародний фестиваль документального кіно Docudays UA. Ми вже розповіли про фільми з конкурсної програми, але ж і добірки поза конкурсом, присвячені різним аспектам рівності, були доволі насиченими. Отже, огляд деяких спеціальних програм Docudays від редакції Marco Concert:

Фільм-відкриття

Демонструвався 23 березня одразу ж після церемонії відкриття фестивалю, а також наступного ранку в кінотеатрі “Жовтень”.

Жінка в полоні. Реж. Бернадетт Туза-Ріттер, 2017 р., Угорщина

Молода угорська режисерка провела півтора роки, спостерігаючи за життям жінки на ім'я Маріш. Маріш доглядає за будинком багатійки Ети, готує їжу, виконує будь-які примхи її дітей, а після того ще йде на 12-годинну зміну, прибиральницею на завод. Але за все це Маріш не отримує ані копійки, хіба що цигарки та простеньку їжу, а також лайку та ляпаси від “хазяйки”.

Півтора роки - саме стільки знадобилось Маріш, аби прийти до тями та повернути собі своє життя, свободу та навіть ім'я, яке, виявляється, було зовсім інше. Дивовижний фільм про явище, що видається неймовірним - сучасне рабство в розвинений європейський країні.

Нео-нерівність

Програма, присвячена питанням неонацизму та утискам за етнічною ознакою, на нашу думку, є найбільш вдало та цілісно дібраною. Навіть дивно, що, на відміну від решти позаконкурсних стрічок, фільми «Нео-нерівності» демонструвалися лише по одному разу. Та коли врахувати, що під час фестивалю сталася спроба зірвати дискусію, присвячену ультраправим рухам, то це починає виглядати як вимушена, але, можливо, виправдана обережність.

Відлюдна земля. Реж. Тиціана Паніцца, 2017 р., Чилі, Нідерланди, Франція

null

Чилійська режисерка Тиціана Паніцца в певний момент зрозуміла, що майже нічого не знає про острів Пасхи - один з найбільш усамітнених, найвіддаленіших куточків планети, який від найближчої землі відділяють чотири тисячі кілометрів. А між іншим, цей острів належить Чилі.

Тиціана починає шукати на барахолках старі документальні фільми, та вони майже нічого не розповідають про життя островитян - тільки про знамениті кам'яні голови, моаї. Тоді жінка сама відправляється до Відлюдної землі.

Фільм вражає своєю тонкою, гіпнотичною естетикою. Кадри далекої минувшини поєднуються з екзотичною сучасністю, доповнюючись неординарною авторською манерою зйомки. При цьому виконано важливу документалістичну роботу - Тиціані вдалось знайти тих, хто майже 60 років тому вижив у відчайдушній спробі втекти з острову на плоту. Фільм-фаворит редакції, радимо до перегляду при будь-якій можливості.

Дівчата золотого світанку. Реж. Ховард Бюстнес, 2017 р., Норвегія, Данія, Фінляндія

null

Що як твої близькі притримуються вкрай непопулярних поглядів? Що як вони починають просувати їх в маси та в певний момент опиняються в центрі уваги всієї країни, а ти - разом з ними? Зрештою, що як їх кидають за ґрати - чи мусиш ти продовжити їхню справу? Чи зможеш?

Норвезький режисер Ховард Бюстнес кілька років поспіль документував життя доньки, дружини та матері ключових членів грецької партії «Золотий світанок» - водночас дуже популярної та протиречивої, адже багато хто вважає її нічим іншим, аніж божевільною групою неонацистів. Впродовж фільму Бюстнес намагається дізнатися у найближчих до кістяка партії жінок - ким же вони самі себе визнають. Проте однозначних відповідей не буде.

«Білий світ» очима Даліборека. Реж. Віт Клусак, 2017 р., Чехія, Словаччина, Великобританія

null

36-річний маляр Даліборек з маленького чеського містечка - вкрай колоритний персонаж. Він пише пісні, знімає аматорські кліпи і дуже страждає коли його мати - з якою він досі живе - знайомиться з чоловіком. А ще Даліборек ненавидить ромів та вірить, що свідчення Голокосту було сфабриковано.

Мабуть, найсмішніший фільм з усього Docudays-2018, проте є одна проблема: він не зовсім документальний, стрічка балансує на хиткій межі ігрового кіно та документалки. Все, що відбувається на екрані, надто феєричне, аби бути правдою. І дійсно, як свідчать інтернет-джерела, багато сцен було знято за попередньою постановкою, хоча людина на ім'я Даліборек дійсно існує. Отже, чудовий фільм для домашнього перегляду, але не зовсім пасує до критеріїв фестивальної документалістики.

Квірність

Чи не найбільш провокаційна та дискутабельна програма фестивалю – адже в ній демонструвалися фільми, присвячені представникам ЛГБТ – людям із «нетиповою» орієнтацією або гендерною ідентичністю. Для України ця тема досі є доволі ризикованою, і тільки на показах «Квірності» був постійно присутній охоронець. Разом із тим, вільних місць в залі майже не лишалось, а після титрів глядачі охоче включались до обговорення, що, принаймні, свідчить про готовність до діалогу та осмислення.

Перлина Африки. Реж. Джонні фон Валлстрем, 2016 р., Швеція, Кенія, Таїланд, Уганда

null

Трансгендерна жінка Клеопатра Камбугу живе в Уганді, одній з найбільш гомофобних країн світу. Попри утиски з боку оточуючих та власної родини, вона намагається вибудувати власне життя: отримує гормональну терапію в обхід офіційної медицини, зустрічається з хлопцем на ім’я Нельсон та спілкується з іншими членами ЛГБТ-спільноти, яка в Уганді знаходиться в глибокому підпіллі.

Та коли в країні вводять новий закон, що передбачає смертну кару за гомосексуальні стосунки, Клеопатра та Нельсон вирішують тікати. Завдяки краудфандінговій кампанії, організованій режисером фільму, Клеопатра їде до Таїланду, де робить операції з корекції статі. Зараз вона з Нельсоном мешкає в Кенії, де працює в правозахисній організації. Клеопатра досі не може отримати нові документи, адже в Уганді не визнають трансгендерів.

Фільм не стільки про трансгендерність та пов’язані з нею складнощі, скільки про людські стосунки – та любов. Ми часто чуємо історії людей, що потерпають через певну несхожість, інакшість – але набагато рідше можемо вислухати тих, хто сам нібито «звичайний», проте має близьку, кохану людину під загрозою через суспільну нетолерантність. Стрічку знято дуже тонко, врівноважено, із ніжністю до героїв: «перлина» не тільки Африки, але й програми «Квірність» на Docudays.

Моє тіло – політичне. Реж. Аліс Ріфф, 2017 р., Бразилія

Кіно розповідає про життя трансгендерних людей з бідного району бразильського міста Сан-Паулу. В кожного з них свої проблеми та радощі: директорка школи тридцять років поспіль бореться за право працювати в освіті, оператор колл-центру не може отримати документи на нове ім'я, а молода співачка готується до важливого виступу.

Кіно знято якісно, але мала місце дискусія щодо того, чи готове до нього українське суспільство. Адже герої фільму певною мірою уособлюють стереотипи та острахи «звичайних» українців щодо ЛГБТ-спільноти: мовляв, дай ним «волю», і у школах скрізь викладатимуть розфарбовані чоловіки на височезних підборах. Але з іншого боку, в умовах тотальної невидимості транс-людей, будь-який фільм, що розповідає про їх життя, є важливим з точки зору встановлення порозуміння та обізнаності серед так званої більшості.

Сільвана. Реж. Міка Густафсон, Олівія Кастенбрінґ, Кристина Тсіобанеліс, 2017 р., Швеція

null

Попри належність до програми «Квірність», фільм має дуже опосередковане відношення до прав ЛГБТ та боротьби за них. Стрічка присвячена життю шведської реп-співачки Сільвани Імам, відкритої лесбійки арабсько-літовського походження. Дівчина експресивно розповідає про свою орієнтацію та ненависть до патріархату, і толерантна шведська скандинавська публіка радо приймає ці тексти.

Проте навряд чи варто приписувати таку свободу мислення до заслуг самої Сільвани - а саме таке враження справляє фільм. Швеція давно відома як одна з найтолерантніших країн в світі, і можна сказати, що бунтарські пісні Сільвани впали на дуже добре підготований ґрунт. Але пафос навколо головної героїні у стрічці все одно сягає практично рівня Гаррі Поттера - от тільки Волдеморт цього разу ховається десь подалі від Стокгольму.

Є й питання щодо щирості роботи. Чому велика знімальна команда раптом починає створювати фільм про ще нікому не відому, починаючу артистку? Наскільки правдиві події, діалоги, стосунки ми бачимо на екрані? Врешті-решт, якщо це документація реальності - невже Сільвана та її дівчина дійсно мають звичку обговорювати майбутнє, лежачи в середньовічних костюмах на величезному ліжку серед купи роз? Коли так - респект за витриманий стиль, але редакція лишає за собою право на скепсис.

Синдром рівності

Ще одна цікава програма яку ми, на жаль, не встигли охопити цілком: «Синдром рівності» розповідає про життя людей, які мають ті чи інші ментальні особливості або захворювання. Ми звикли сприймати свій розум як щось природне та невід’ємне – а чи можемо ми ставитися на рівних до тих, з ким трапилося інакше? Складне запитання, непрості відповіді.

Я – інший ти. Реж. Нанфу Вонґ, 2017 р., США

null

Китайська режисерка Нанфу Вонґ їде до США в пошуках свободи, якої їй так не вистачає на батьківщині. Там вона зустрічає молодого мандрівника Ділана, який, на перший погляд, є самим втіленням свободи: він ні від кого не залежить, блукає, де заманеться, та загалом усім вдоволений. Дівчина приєднується до його мандрів і пробує на собі вуличне життя.

Спочатку це весело: щодня ночувати в нових місцях, повсякчас знайомитися з різними людьми, і навіть шматок піци зі смітника виявляється цілком їстівним. Але за кілька тижнів дедалі більш очевидним стає егоїзм Ділана та його схильність використовувати оточуючих. Їхні з Вонґ шляхи розходяться.

За кілька років Нанфу Вонґ вертається до США, згадує Ділана та вирішує знайти його родину, аби більше дізнатися про його минуле та справжню особистість. Виявляється, що з ним геть не все так просто, і у хлопця були свої причини податись на вулицю – глибоко внутрішні. Не будемо закидати спойлери, скажемо тільки, що стрічка змушує замислитись щодо проблем людей із ментальними порушеннями – особливо щодо того, якими є їхні долі та ставлення суспільства в нашій країні.

Також у рамках програми «Синдром рівності» можна було побачити фільми «Дорослі» (реж. Майте Альберді, Чилі, 2017 р.) і «Михайло та Даниїл» (реж. Андрій Загданський, США, Україна, 2017 р.).

Ось так минув XV-й Docudays UA для редакції Marco Concert. До речі, фестивальним тижнем в березні він не обмежується: Docudays має чимало проектів, що передбачають спеціальні покази кращих документальних стрічок впродовж року в різних містах України та поза її межами - отже, слідкуйте за анонсами!

Текст: Євгенія Селезньова

поделиться