приобретение билетов:+38 (044) 222 00 22
ул. Бориса Гринченко 7
info@marcoconcert.com

XV фестиваль документального кіно Docudays UA: огляд конкурсної програми

З 23 по 30 березня в Києві проходив ювілейний, 15-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, цьогорічна тема – «Рівні рівності», або, англійською, «Equal Equalities». Всього у фестивалі прийняли участь 62 стрічки з 36 країн світу, зокрема, 11 фільмів українського виробництва.

Наша редакція не могла пропустити таку важливу подію, отже, цей тиждень ми провели, курсуючи поміж двома основними кінолокаціями Docudays UA – кінотеатрами «Жовтень» та «Україна». Пропонуємо огляд найяскравіших стрічок конкурсної програми.

Вона складалась із трьох частин: міжнародний DOCU/Світ, що об’єднав номінації DOCU/Права та DOCU/Життя, а також, вперше в історії фестивалю, національний конкурс DOCU/Україна та короткометражний DOCU/Коротко. Останній факт є дуже важливим, адже свідчить про появу в Україні достатнього масиву власної документалістики належного рівня.

DOCU/Світ

  • Ніхто не знає, хто я. Реж. Сара Мун Гау, 2017 р., Бельгія

Історія французької режисерки, що аж надто захопилась власним персонажем, харизматичним українським правозахисником Андрієм Федосовим. Занурившись в його світ, вона втрачає здатність критично оцінювати свого героя, прямуючи до низки заплутаних подій та, зрештою, розчарування.

На фестивалі стрічку активно критикували через суперечливі етичні моменти. Режисерка піддає сумніву факт загибелі Андрія, доведений іншими джерелами, та висвітлює свого героя в сумнівному ракурсі – а це, як зауважили глядачі, може дискредитувати образ інших українських правозахисників в європейській спільноті, що аж ніяк не піде на користь їх і без того складній діяльності.

  • Проект «Бабця». Реж. Балінт Ревес, 2017 р., Великобританія, Угорщина

Трійку молодих хлопців поміж іншим об’єднує те, що у кожного з них є старенька бабуся, яка пережила Другу світову війну. Але їхній воєнний досвід дуже різниться: одна з них була німецькою танцівницею, друга – співробітницею секретного британського підрозділу, третя, родом з Угорщини, мусила виживати під час Голокосту. Онуки вирішують більше дізнатися про минуле своїх бабусь, а потім влаштувати велику сумісну зустріч.

Кінцевий результат виявився дещо перевантаженим змістовими та наскрізними лініями – тут і діалог поколінь, і пам’ять війни, і питання старіння та вмирання, ще й на додаток трішки жіночого погляду на стосунки. Втім, ця сюжетна розмитість компенсується яскравими особистостями героїв – як старих, так і молодих.

  • Розкажи мені про зорі. Реж. Жонатан Міє, 2017 р., Франція

Молодий астроном полишає Париж та свою дівчину Адель, аби провести рік на Антарктиді, працюючи з унікальним телескопом в оточенні невеличкої команди науковців. Від початку він документує свій стан, і дуже швидко виявляється, що бути відрізаним від великого світу тяжко, навіть коли завдяки цьому маєш роботу, про яку завжди мріяв.

Стрічка пропонує оцінити унікальний досвід, який навряд чи комусь із нас коли-небудь вдасться отримати – і це, власне, її головна мета, ні на що більше фільм не претендує. Звісно, серед інших робіт про права людини він не мав шансів на перемогу, але для самостійного перегляду – міцна «четвірка».

  • Смерть дитини. Реж. Лассе та Фріда Баркфорс, 2017 р., Данія, Швеція, США

Як взагалі можна забути свою дитину в машині в спекотний день? Хіба ж нормальні батьки можуть це допустити? Саме такі питання постають в голові, коли з’являється новина про подібний випадок, і в очікуванні на власного первістка датські режисери Лассе та Фріда Баркрофс вирушили до США за відповідями. Вони поспілкувалися з чотирма парами, що втратили дитину, забувши її в машині.

«Це нещасний випадок, саме так. Йому ніяк не можна було запобігти, це може статися будь із ким» - говорять герої фільму, і, несподівано, вчені з ними погоджуються. Дослідження виявили, що в трагедіях винен своєрідний збій в роботі головного мозку, який практично неможливо проконтролювати або відстежити, а пильність чи, навпаки, халатність батьків тут взагалі ні до чого.

Нажаль, суспільство не завжди це розуміє, і тим, хто втрачає дитину, доводиться не тільки справлятися з власним горем, але й опиратися цькуванню з боку оточення та захищатися в суді через обвинувачення у вбивстві. Такі нещастя трапляються в Америці в середньому раз на дев’ять днів, і ефективного запобіжного прийому поки що не винайдено.

  • Хапай і тікай. Реж. Розер Корейя, 2017 р., Іспанія, Німеччина

Поки в західному світі жінки змагаються за президентські пости та обіймають найвищі посади, в сільських районах Казахстану досі практикується старовинний звичай викрадення дівчат під назвою ала-качуу.

І хоча офіційно це визнається злочином, в більшості випадків для молодих жінок все закінчується весіллям із практично незнайомим чоловіком, переїздом до будинку нової «сім’ї» та руйнуванням усіх планів на життя. Фільм, безумовно, дуже важливий – і дуже моторошний. Провокує на роздуми щодо того, як багато, нажаль, на планеті існує місць, де краще не народжуватись – особливо жінкам.

  • Явних проявів немає. Реж. Аліна Горлова, 2017 р., Україна

Фільм української режисерки Аліни Горлової про жінку, що повертається з війни та починає боротьбу із посттравматичним синдромом, отримав одразу декілька нагород, зокрема, головний приз в номінації DOCU/Права. І це не дивно, адже «Явних проявів немає» торкається надзвичайної важливої для нашого сьогодення теми – що робити тим, хто приходить з війни та тим, хто чекав на них вдома? Чого коштує повернутися до нормального життя не тільки тілом, але й душею?

Героїня фільму, 53-річна Оксана Якубова, три роки займалась роботою з особовим складом. Її буденним обов’язком було написання «розслідувань» - створення детального протоколу кожного випадку загибелі військовослужбовця. Оксана досі пам’ятає кожне, з датами й прізвищами, хоча в неї на комп’ютері їх мало не сотні. Після повернення до Києва вона не може зайти в метро, не спить по декілька днів, а чоловік та син стають неначе чужі.

Про війну на Донбасі вже чимало зняли, і, вочевидь, зніматимуть ще, проте мало кому вдається зробити по-справжньому потужну роботу. Звиклий до всього глядацький мозок не відрізняє документальні вибухи та постріли від голлівудських бойовикових, а герої далеко не завжди готові повністю розкрити свої переживання та радше воліють обговорювати воєнну буденність, яку «цивільному» глядачеві дуже складно приміряти до себе.

Аліні Горловій та Оксані Якубовій вдалось розповісти простими словами про те, що коли раз потрапляєш на війну, вона вже для тебе ніколи не закінчується, навіть коли їдеш додому – принаймні, без допомоги спеціалістів та розуміння з боку близьких.

DOCU/Україна

  • Вона та війна. Реж. Марія Кондакова, 2018 р., Україна, Франція

Ще одна історія про війну на Сході України очима жінки – або, точніше, три історії трьох різних героїнь. Нажаль, значно слабша за «Явних проявів немає». Чому? Бо бачимо все те, що вже неодноразово спостерігали в українській воєнній документалістиці – вибухи, постріли, трошки критики в адрес влади, трошки романтики, крапелька дегуманізації, багато камуфляжу, розлогі міркування про те що «війна це погано, ми тут нікому не потрібні, але ворога таки треба добити». Тільки в якості протагоністів – жінки, але не те щоб це було нове слово в мистецтві за останні чотири роки.

На сесії Q&A після показу (Questions and Answers, запитання та відповіді) режисерка стверджувала, що має стійку анті-воєнну позицію, проте без особистих пояснень це незрозуміло – навпаки, стрічка віддає ледь помітним душком ура-патріотичної пропаганди. Усі героїні фільму крім однієї, медсестри, що внаслідок вибуху втратила ноги, вже практично не мають іншого сенсу життя, окрім війни. І, враховуючи досвід Оксани Якубової з «Явних проявів немає», навряд чи це для них добра ознака.

  • Майже 10000 виборців. Реж. Уляна Осовська, 2017 р., Україна

Молода режисерка з Вінниччини Уляна Осовська хотіла зняти фільм про волонтерський рух в рідному містечку Іллінці. Проте не зняла. Натомість зробила кіно про те, як її тато пішов на вибори мера та програв, бо кругом корупція та несвідомість. Втім, «Майже 100000 виборців» все одно потрапили на фестиваль в якості стрічки про волонтерів.

І дійсно, з 64 хвилин хронометражу 10-15 таки присвячено благодійним концертам, відправці обладунків на Схід та роздачі одягу дітям-переселенцям в оточенні купи повітряних кульок. Але решта фільму – буденні виборчі реалії: агітнамети БПП, зустрічі з виборцями та закриті перемовини в сільраді. Мабуть, краще було б все ж зосередитись на волонтерському русі.

  • Веаюфром. Реж. Дмитро Лавриненко, 2017 р., Україна

45-річний двірник Женя – настільки феєричний персонаж, що режисер Дмитро Лавриненко починає його знімати. Та він і сам часто бере в руки камеру, документуючи свій холостяцький побут неординарної особистості. Зйомки тривали сім років, і в результаті ми бачимо поєднання кадрів від режисера та самого героя.

Цей період вміщує Євро-2012, Майдан, поїздки до Підмосков’я та до Америки, де живе мама Жені, але зрештою всі ці події наче проходять повз нього – головним для Євгена є Пошук Жінки, і на цих пошуках та складних стосунках з численними подругами він зосереджує всю увагу та енергію. Режисер спостерігає за цим, таким неподібним на своє власне, життям із доброзичливою іронією та любов’ю. Отримав за свої зусилля головний приз в національному конкурсі DOCU/Україна.

  • Какафонія Донбасу. Реж. Ігор Мінаєв, 2017 р., Україна

Дуже цікавий погляд на проблеми українського Сходу з позицій міфу. Майже сто років тому радянська пропаганда створила міф квітучого Донбасу, яким живився так званий стаханівський рух по всьому СРСР. Але реальність надто відрізнялась, і коли приховувати правду стало неможливо, разом із міфом зруйнувалась сама система, що його народила. Тридцять років потому міф про могутню індустріальну імперію знову почав оживати, створивши одну з передумов війни.

  • Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть. Реж. Тетяна Ходаківська та Олександр Стеколенко, 2017 р., Україна

«Манливий», «солодкий» та «без меж» - це назви голосів у грузинському хоровому співі. І цей спів лунатиме на поминках по оператору-постановнику фільму Георгію Берідзе. Але то буде наприкінці. А спочатку будуть мандри до Італії, розмови про життя і смерть з карпатськими селянами та невимовно красива музика американського композитора, який знає про свою хворобу, але не відчуває жодних ознак.

Режисерка, Тетяна Ходаківська, зізналась, що пошук героїв був доволі складним – їй довелось написати близька 300 листів, але на всі отримала відмови, бо ніхто не хотів розмовляти в кадрі про смерть. Проте пізніше майбутні персонажі самі знайшли Тетяну та висловили бажання розповісти свої історії. В результаті вийшла дуже тонка, повітряна кінострічка про те, як існування смерті тільки допомагає ще більше любити життя. Фільм отримав спеціальну відзнаку журі.

DOCU/Коротко

  • Кіно для Карлоса. Реж. Ренато Боррайо Серрано, 2017 р., Росія

Малеча Карлос святкуватиме свій перший новий рік в невеличкий московській квартирі разом з батьками, дідусем та бабусею. Зараз він не усвідомлює, які непрості стосунки склались в його сім’ї – хлопчик все зрозуміє пізніше, коли підросте та подивиться відео, яке для нього знімає тато, режисер Ренато Боррайо Серрано.

А поки що доросліші глядачі насолоджуються комічністю розмов «гватемальського єврея» Ренато з тестем та тещею, затятими російськими патріотами, що ніяк не можуть змиритися з вибором доньки та тим, що онук вийшов «не білий, а з відтінком». Фільм отримав головний приз в номінації DOCU/Коротко.

Текст: Євгенія Селезньова

поделиться